Евакуація: потяг "Харків – Полтава – місце, де немає війни"…

3 березня 2022 року, 15:00. Полтава. Південний вокзал. О 15:24 на станцію має прибути евакуаційний потяг. Слідує він за маршрутом Харків-Полтава-Київ-Львів-Івано-Франківськ-Яремче-Ворохта. Квитки на нього придбавати не потрібно, адже усі потяги, які слідують на захід, зараз стали евакуаційними.

На пероні вокзалу – кілька сотень людей.

Багато жінок із маленькими дітьми, немало і чоловіків, літніх людей – найменше.

Усі завмирають, коли на вокзалі лунає оголошення про їх потяг. Воно незмінне за змістом: «Затримується на невизначений час». (Забігаючи наперед, потяг прийшов на вокзал лише після 18-ої – Авт.).

Старші дітки граються на пероні, менші – нудяться і хникають на руках у мам і тат. Дорослі намагаються триматися, хоча за кожним обміном навіть нейтральними фразами відчувається страшне слово «війна».

—Ми змогли виїхати із Харкова автомобілем. Нас вивіз мій тато, тепер хочемо дістатися до Чернівців, а потім виїхати закордон, — розповідає пані Світлана, яка виїхала із Харкова зі своїм 16-річним сином. Жінка посміхається, доки ми розмовляємо, але час від часу їй на очі набігають сльози.

—Вони просто знищили мій Харків. Просто розбомбили півміста. Зруйноване те, що навіть після фашистів залишилося! Я їм ніколи цього не пробачу! – із болем говорить жінка.

Вони із сином планують дістатися Угорщини. А звідти літаком вирушити до Туреччини або Швеції. Жінка говорить, що надзвичайно любить рідний Харків, але зараз не вірить, що коли-небудь повернеться до України – надто боїться за майбутнє сина.

Поруч на пероні, спираючись на ціпок стоїть 86-річна пані Лідія. Її проводжає пан Микола, який пообіцяв рідним жінки, що посадить її на евакуаційний потяг.

Пані Лідія із Полтави, принаймні, жила у нашому місті із 1971-го року. Зараз планує дістатися до Львова, потім – до Варшави, а звідти літаком вирушити до Ізраїлю. Там у неї живуть донька та онука. Повертатися в Україну жінка вже не планує.

—Куди мені вже повертатися – у 86 років? Хоча моя тітка дожила до ста, так що довгожителі у роду були, — сумно посміхається жінка. — Але куди вже вертатися? Буду продавати квартиру.

Очікування потяга триває годинами, люди хвилюються, нервують. І коли на вокзал приходять інші потяги – кидаються до них, щоб встигнути і не лишитися на пероні.

Їх заспокоюють військові, які перебувають поруч, на пероні. Говорять, що потяг у будь-якому випадку забере усіх. І прохають у першу чергу пропускати дітей, жінок, літній людей, а потім вже сідати чоловікам.

 Потяг прибуває на вокзал лише після 18-ої. І близько 18:30 забирає усіх людей та вирушає на захід. Туди, куди іще не дісталася кістлява рука війна. Туди, де вони зможуть врятувати своє життя і життя своїх дітей. Можливо, щоб повернутися через якийсь час уже в мирну Україну. Або, щоб не повернутися до неї ніколи…

Будь проклята Росія, яка розв’язала цю війну, вбила тисячі українців, а ще сотні тисяч змусила тікати із рідних міст! Ми цього ніколи не пробачимо! Ми вистоїмо і обов’язково відбудуємо країну!

Але хто поверне нам наших людей?..